Примеры употребления слова епархия в литературе.

Итак, предместье Умо выросло в богатый промышленный город, второй Ангулем, которому завидовал Ангулем верхний, где остались присутственные места, управление епархией, суд, аристократия.

Чтобы в процессах и делах о ереси против жителей города Севильи и его епархии апеллянты в дозволенных законом случаях, под предлогом, что означенный архиепископ Иньиго вступается напоследок как церковный судья, не лишились судьи, который выслушал бы эти апелляционные дела, мы решили, что означенный архиепископ Иньиго в делах инквизиции еретической испорченности против подчиненных его церковной юрисдикции может применять свою юрисдикцию сколько раз придется вместе с вышеназванными инквизиторами не сам лично, а через своего церковного судью.

Предвидя гонения и физические репрессии богоборческой власти, Поместный Собор постановил значительно увеличить число православных епископов, в каждой епархии открыть по нескольку викариатов.

Знаю только, что нашего жильца зовут Фожа, аббат Фожа, и что он переводится сюда из Безансонской епархии.

Поговаривают даже, будто старший викарий, аббат Фениль, заправляет всей епархией.

Почивший владыка много потрудился на самарской земле, помогая митрополиту Мануилу в управлении епархией, а затем и сам воспринял архипастырские труды на самарской кафедре.

Санкт-Петербургская епархия простилась со своим архипастырем, митрополитом Иоанном День и ночь тянулась к Свято-Троицкому собору Александро-Невской Лавры бесконечная вереница людей, которые приходили сюда отдать последнее целование и последний поклон.

Тогда Барбуда дождался, пока придет его очередь убирать Веселый Домик, епархию кума, выбрал момент, когда тот отвлекся, и навалил ему кучу в верхний ящик стола.

В Крыму уже было пять христианских епархий — Боспорская, Херсонская, Сугдейс-кая, Готская и Фульская.

Петра своим наместником на земле, а тот передал викариат епископу Римскому и поставил его главой надо всеми епархиями мира.

Его высокопреподобие Алберт Реджиналд Долмат был в пятидесятых годах священником одной из провинциальных епархий.

Будучи назначен епископом галисийским, он ни разу не показался в своей епархии, а продолжал исполнять инквизиторские обязанности.

Генриха Тралове и Бернгарда Дарзова, и двух от общины, именно Герлаха Влиссенбарта и Эртмара Редпенниге, своими послами к литовскому королю, которые ему сказали и обещали, что для изгнания ордена и христианства из тех стран, ему, королю, будут очищены все замки и крепости рижской епархии.

Когда король Фердинанд собрал кортесы королевства в Монсоне, в епархии Лериды, в 1510 году, депутаты городов и местечек громко жаловались на злоупотребления со стороны инквизиторов властью не только в делах веры, но и относительно разных вопросов, посторонних догмату, каковы ростовщичество, богохульство, содомия, двоеженство, некромантия и другие дела, которые им неподсудны.

У святого Илария есть что посмотреть, но некоторые другие части моей бедной базилики до того обветшали, — ведь это же единственный храм во всей епархии, который не был реставрирован!

Источник: библиотека Максима Мошкова

ХІ – XIII ст.

Перша літописна згадка про місто пов’язана із боротьбою навколо нього князів. Вдруге ставши Київським князем (після першого князювання в 1076-1077 рр. та після смерті в 1078 р. на київському княжінні Ізяслава Ярославича), Всеволод Ярославич мусив постійно балансувати між нащадками своїх братів: «Сів у Києві, князюючи, хоча були йому прикрості більші, гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславлі. Бо коли він сів у Києві, прикрість була йому од синівців своїх, тому що стали вони дозоляти йому, хотячи волостей, – той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому». Сходячи на Київський стіл, Всеволод дав своєму синові Ярополку Володимир-Волинський (за першого князювання батька в Києві, Ярополк сидів у Вишгороді). Кілька років по тому (1084), двоє синів Ростислава Володимировича Тмутараканського (онука Ярослава Мудрого) – Володар і Василько – спробували вигнати Ярополка з Володимира-Волинського, але Всеволодів син Володимир Мономах повернув місто господарю. Тоді ж, замирюючи князя Давида Ігоревича (іншого онука Ярослава), Всеволод дав йому Дорогобуж. Невдоволений цим Ярополк, «послухавши злих дорадників», пішов був на Всеволода, але, дізнавшись про виступ назустріч Мономаха, «оставивши матір свою и дружину свою в Луцьку, сам утік в Ляхи» (1085). Мономах посадив у Луцьку Давида, а матір і дружину Ярополка привів до Києва. Незабаром (1086) Ярополк повернувся, уклав мир із Мономахом та знову сів у Володимирі-Волинському. За кілька днів, під час поїздки до Звенигорода (нині село Пустомитівського району Львівщини) князь був підступно вбитий одним із супроводжуючих (22 листопада ст.ст.). Описуючи похорон Ярополка у Києві (в монастирі св. вмч. Димитрія Солунського), літописець згадує про християнські чесноти князя (якого в писемних пам’ятках XVI-XVII ст. назвали святим ).

Недовгий час, Луцьким князем був син Чернігівського князя Давида Святославича (онука Ярослава) Святослав, відомий як Святоша, а у чернецтві – прп. Микола. Згідно рішень Любецького з’їзду князів (1097), Володимир-Волинський було закріплено за Давидом Ігоревичем, а за Васильком Ростиславичем – сусідній Теребовль (нині Теребовля на Тернопільщині). Підозрюючи Василька у недобрих намірах, Давид Ігоревич організував його захоплення та осліплення, чим порушив Любецькі рішення, і був вигнаний з Волині. Саме в цей час, Луцьк було віддано Святоші як учаснику коаліції, що переслідувала Давида Ігоревича за злочин (1099). Невдовзі Давид Ігоревич привів половців та взяв в облогу Володимир-Волинський. Опинившись у складній ситуації, Святоша пообіцяв Давидові попередити його, якщо на Волинь знов піде Київський князь Святополк Ізяславич. Проте, коли до Луцька прийшов Святополків воєвода Путята, Святоша мусив заарештувати гінців Давида та виступити із Путятою на зняття облоги з Володимира-Волинського. Як тільки Путята повернувся до Києва, Давид з половцями повернувся та оточив Луцьк і примусив Святошу піти. Рік по тому (1100), новий з’їзд князів позбавив Давида прав на Володимир-Волинський і залишив за ним Дорогобуж, в якому Давид і помер. 1106 р. Святоша прийняв чернецтво . Він став насельником Києво-Печерської Лаври. Це був перший відомий чернецький постриг серед давньоруських князів. Дотримуючи сурової аскези, прп. Микола Святоша мав від Господа дари зцілення та прозорливості, описані в «Житії» подвижника (в складі «Києво-Печерського Патерика») . За даними лаврської друкованої книги «Тератургіма» («Чудотворці») – 1638 р. – саме прп. Микола побудував на головній брамі монастиря муровану церкву Святої Трійці . За Іпатіївським літописом, на прохання Київського князя Всеволода Ольговича, 1142 р. прп. Микола брав участь у замиренні двох ворогуючих князівських угрупувань .

Неодноразове виділення Луцької землі в окремий князівський уділ , врешті-решт, зумовило відкриття тут нової єпископської кафедри (спочатку, церковне життя всієї Волині керувалося з Володимир-Волинської кафедри, див. Володимир-Волинська і Ковельська єпархія). Описуючи під 1288 р. кончину Володимир-Волинського князя Володимира Васильковича, Галицько-Волинський літопис (в складі Іпатіївського зведення) згадує про наявність у Луцьку єпископської кафедри: «В Луцьку єпископію дав він хреста великого срібного позолоченого, з Чесним Древом» (тобто з часткою Древа Чесного Хреста Господнього) .

Мурована кафедральна церква (згідно пізніших джерел – св. ап. і євангеліста Іоанна Богослова), за даними археологічних досліджень її залишків (1984-1986), датується кінцем ХІІ ст. (знаходилася у Верхньому Замку, після численних перебудов ХІІІ-XVII ст. розібрана наприкінці XVIII ст.) .

Під 1259 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє про чудесне врятування міста від монгольського нападу за небесного заступництва св. ап. Іоанна Богослова та свт. Миколая Мирлікийського: «Коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив Бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і непідготовлений, і збіглося у нього багато людей. А був уже холод і вода велика . І коли він прийшов до Луцька, то не міг перейти . Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати , але Бог чудо вчинив, і святий Іоанн, і святий Микола: знявся ж такий вітер, що коли порок вергав , то вітер повертав каменя на них . Вони все одно далі сильно метали на них , зламався силою Божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле» .

ХІV – поч. ХVІІІ ст.

Актове джерело 1322 р. містить відомості про присвяту кафедральної церкви Луцька на честь св. ап. і євангеліста Іоанна Богослова . В першій половині ХІV ст. написано ікону «Волинська Богоматір», яка до 1962 р. перебувала у Луцькій Покровській мурованій церкві ХVІІ-ХVІІІ ст. (збереглася перебудованою) , а нині знаходиться в Національному художньому музеї України (Київ) . Серединою ХІV ст. датують рукописне «Луцьке Євангеліє», що належало Спаському монастирю біля Луцька (нині зберігається у Державній російській бібліотеці в Москві); за визначенням фахівців, у церковно-слов’янському тексті книги «відобразилася низка фонетичних рис української мови» .

Після припинення роду князів Волині та Галичини, почалося приєднання цих земель Литвою і Польщею, яке супроводжувалося боротьбою між двома державами. Врешті-решт, Галичина опинилися в складі Польського королівства, Волинь – Великого князівства Литовського (1569 р. Литва і Польща об’єдналися у Річ Посполиту) .

Кревська (1385) і Городельська (1413) угоди Литви з Польщею супроводжувалися оголошенням домінуючого статусу католицьких церковних інституцій та обмеженням прав православних, яке, однак, часами послаблювалося або скасовувалося (більшою мірою – у руських володіннях Литви). Через поділ земель Русі між литовсько-польською та Московською державами, зростання відмінностей устрою цих держав та різне ставлення їх урядів до Ферраро-Флорентійської релігійної унії (1438-1439), – відбулося розділення руської митрополії на Київську та Московську (1459) .

Єпископ Макарій, після служіння в Луцьку, був Київським митрополитом (1534-1555) ; єпископ Феодосій Гулевич доводився дідусем Елизавети Гулевич (Галшки Гулевичівни) – ктиторки Братської школи та Богоявленського монастиря у Києві (1615) ; єпископ Кирило Терлецький був одним з ініціаторів Берестейської унії 1596 р. .

З середини XV ст. патронат світських феодалів над православними єпархіями, храмами й монастирями набуває в Польщі та Литві спотворених форм: замість опіки – використання у якості майна та джерела прибутку. Непоодинокими стали випадки, коли на кафедри та посади настоятелів призначалися не духовні особи, які лише розпоряджалися церковною власністю у приватних інтересах. Так, Марко Журавницький не прийняв чернецтва, залишившись тільки адміністратором; Іоанн (Іона) Борзобогатий-Красенський (див. Володимир-Волинська і Ковельська єпархія), навіть після чернецького постригу (1570-1571) дбав лише про власні статки і врешті-решт був позбавлений кафедри .

За єпископа Кирила Терлецького, ще до Берестейської унії, мав місце кричущій випадок – розважаючись, Луцький староста Олександр Семашко стріляв у кафедральну церкву св. Іоанна Богослова (1591): «Пан староста, в суботу, вставши от суду, и в неделю, заживаючи доброе мысли, в притворех церковных седел, танци и иншие игри, собе ку воли, мел, на церковь Божию гайдуком своим на баню и на крыж стреляти казал, же ланцухи два от крыжа отбили, баню побили и образ, который был намалеван на муру церковном, также з ручниц побили» .

Реакцією на кризові явища в сфері церковного управління було, зокрема, виникнення на зламі XVI-XVII ст. братств – громад віруючих, які згуртовувалися для взаємодопомоги . У 1617-1620 рр. постало Луцьке Хрестовоздвиженське братство (до 1620 р. мало назву «Братства Милосердя», опікуючи лікарню), яке дістало ставропігію (право безпосереднього підпорядкування) свт. Феофана, патріарха Єрусалимського (1620). 1620-1621 рр. братство збудувало дерев’яну церкву, а 1634-1635 рр. – муровану (збереглася донині з прибудовою 1964 р. і належить УПЦ КП) . У час свого розквіту, школа братства належала до провідних братських шкіл України . 1645-1647 рр. благодійник Олександр Мозель зводить в садибі братства мурований шпиталь .

Про О.Мозеля згадує у своїх записках Київський митрополит свт. Петро Могила: то був «родом грек, за професією – лікар, відомий у Київському, а особливо Волинському воєводствах»; 24 листопада 1630 р. О.Мозель відвідав свт. Петра – архімандрита Києво-Печерської Лаври – у лаврському маєтку Городку на Волині й розповів, як Великим постом 1621 чи 1622 рр. був у Ближніх печерах Лаври і переконався в правдивості чуда мироточення з «голів» (черепів) від мощей святих (в присутності лікаря, миро вийшло з уважно обстеженої ним «глави» більшою мірою, ніж зазвичай), і як за кілька тижнів по Великодні зцілився від хвороби, прохаючи ієрея помазати себе миром під час соборування (диво описане також у «Тератургімі» 1638 р. ; побіжно, про зцілення Мозеля повідомляє й перше друковане видання лаврського «Патерика» 1635 р. ).

1642 р. в Хрестовоздвиженській церкві було поховано Єлизавету Гулевич (Галшку Гулевичівну), яка останні роки земного життя мешкала в Луцьку і входила до числа благодійників братства . Того ж 1642 р. братчик Філон Яловецький заснував у своєму маєтку Михнівці монастир Стрітення Господнього з дерев’яною церквою (збереглася у перебудованому вигляді) .

Кін. ХVІІІ – кін. ХХ ст.

На зламі ХVІІІ-ХІХ ст. було організовано Волинсько-Житомирську православну єпархію з центром у Житомирі (див. Володимир-Волинська і Ковельська єпархія).

Після пожежі 1803 р. тривалий час у руїнах перебувала мурована луцька Хрестовоздвиженська церква ХVІІ ст. (широко відомою є літографія із зображенням цих руїн 1867 р. – роботи П.Джогіна, за малюнком Д.Струкова ), але 1890 р. храм було відновлено (нині належить УПЦ КП); у ХІХ ст. за міський православний собор правила Покровська церква (1873-1876 рр. до неї прибудовано дзвіницю) . 1876-1879 рр. на міський православний собор Святої Трійці було перетворено католицький Хрестовоздвиженський костел другої половини ХVІІІ ст. (будівлі колишнього монастиря бернардинців при соборі використовувалися світськими установами) .

У 1922-1939 рр. Західну та центральну Волинь (східніше р. Корчик) охоплювала Волинсько-Кременецька єпархія , що мала кілька вікаріатів, зокрема в Луцьку , і від 1924-1925 рр. перебувала в складі Польської Православної Церкви . Луцький вікаріат посідали єпископи Олексій (Громадський) (1922-1923) і Полікарп (Сікорський) (1932-1939) . 1939 р. парафії та монастирі Волинсько-Кременецької єпархії перейшли до Руської Православної Церкви , яка розділила єпархію на Тернопільсько-Кременецьку з центром у Кременці (невдовзі Рівненсько-Кременецька) та Волинсько-Луцьку з центром у Луцьку: її посідали архієпископ Сергій (Воскресенський) (1939) і митрополит Миколай (Ярушевич) (1939-1941) з правами екзархів; єпископ Полікарп (Сікорський) був призначений вікарієм з титулом «Володимир-Волинський» .

1941-1944 рр. Україна перебувала під гітлерівською окупацією, в ній діяли дві юрисдикції: 1 – Автономна Православна Церква (орієнтована на канонічну підлеглість РПЦ) на чолі з колишнім архієпископом Волинським і Кременецьким Польської ПЦ і від 1939 р. ієрархом РПЦ Олексієм (Громадським; убитий 1943), який став митрополитом з титулом «Волинський і Житомирський»; 2 – Автокефальна ПЦ (підтримувана Польською ПЦ) на чолі з колишнім Володимир-Волинським єпископом Полікарпом (Сікорським), який став архієпископом Луцьким і Ковельським . 1942-1944 рр. під юрисдикцією Автономної ПЦ існував Луцький вікаріат відновленої Волинсько-Кременецької єпархії (керованої митрополитом Олексієм), де вікарієм служив єпископ Іов (Кресович) .

1944 р. в складі РПЦ відновлено Волинсько-Луцьку єпархію, яка з 1945 р. мала назву Волинської і Ровенської ; у Луцьку її посідали єпископи Питирим (Свиридов) (1944) , Максим (Бачинський) (1944) і Миколай (Чуфаровський) (1944-1946) , а по тому єпархія керувалася з Рівного . 1990 р. відбувся поділ єпархії на Рівненсько-Острозьку з центром у Рівному (див. Рівненська і Острозька єпархія) та Луцько-Волинську з центром у Луцьку . 1990-1992 рр. Луцько-Волинською єпархію керував єпископ Варфоломій (Ващук) , нині – митрополит Рівненський і Острозький. 3 травня 1996 р. Волинсько-Луцьку єпархію розділено на Луцько-Берестечківську та Володимир-Волинську і Ковельську; 27 липня 1996 р. на прохання духовенства і мирян, Луцько-Берестечківській єпархії дано назву Волинської і Луцької .

Сьогодення

Волинська і Луцька єпархія охоплює 8 районів на півночі, заході та півдні Волинської області: Любешівський, Камінь-Каширський, Маневицький, Ківерцівський, Рожищенський, Луцький, Локачинський, Горохівський .

Владика Нифонт прийняв єпархію (яка територіально співпадала тоді з Волинською областю) за складних часів: внаслідок зовнішнього політичного втручання та конфесійної кризи, у єпархії було вилучено Свято-Троїцький кафедральний собор, будинки єпархіального управління та Волинської духовної семінарії, а також понад 50 парафій, при цьому деякі вірні УПЦ (і сам владика Нифонт) отримали важкі тілесні травми (1992) .

Молитва і терпіння архіпастиря і його пастви мали наслідком послаблення тиску на УПЦ в регіоні та сприйняття її як рівноправної конфесії: вилучення парафій зменшилося до мінімуму . Після розділення території Волинської області між двома єпархіями (1996), Волинсько-Луцька єпархія станом на 1 січня 1997 р. мала 246 парафій , на 1 січня 2011 р. – 370 .

Кафедральним собором єпархії є Покровська церква (з 1992 р.). Основну частину храму зведено у XVII-XVIII ст.; 1873-1876 рр. до неї прибудовано дзвіницю, 1988 р. встановлено сучасну баню замість зруйнованої ураганом 1960 р. Всередині церкви зберігся живопис, оновлений 1932 і 1966 рр. місцевим художником Володимиром Щукіним, учнем Віктора Васнєцова. У 1998 р. в церковній садибі споруджено каплицю-хрестильню св. вмч. Пантелеімона та нову огорожу . 2010 р. на подвір’ї встановлено пам’ятник (погруддя) Миколі Теодоровичу (1856-1917) – відомому волинознавцю, автору багатотомного «Историко-статистического описания церквей и приходов Волынской епархии» (1888-1903) в межах Волинської єпархії ХІХ ст.

1993 р. в Луцьку зареєстровано громаду храму Всіх святих землі Волинської, яка для богослужінь облаштувала тимчасове приміщення-ангар місткістю до 3000 чоловік, а 1997 р. поруч розпочалося будівництво собору , в якому 2007 р. перекрито нижній приділ на честь св. ап. Андрія Первозваного .

Важливим центром єпархіального життя є Волинська духовна семінарія. Її засновано 1796 р. в м. Острозі (нині в Рівненські області), на місці колишнього єзуїтського колегіуму при Спасо-Преображенському монастирі. 1812 р. семінарія перебувала в евакуації у м. Кобеляки на Полтавщині. Після пожежі 1821 р. тодішній власник Острога князь Карл Яблоновський перевів семінарію до гостиного двору «Обержа», а 1825 р. – до замку в м. Аннополі (нині в Хмельницькій області) і приміщень недіючого кармелітського монастиря. З 1832 р. семінарія займала споруди колишнього Кременецького ліцею, з 1902 р. перебувала у Житомирі, 1920-1939 рр. діяла при Богоявленському монастирі в Кременці, 1945 р. була відроджена у вигляді богословсько-пастирських курсів в Луцьку, 1946 р. знов отримала назву Волинської духовної семінарії, в 1950-х рр. її будівлі було розширено, 1964 р. семінарію закрили, 1990 р. її відроджено як Луцьке духовне училище, 1991 р. навчальному закладу повернуто назву ВДС, після вилучення 1992 р. у єпархії попереднього семінарського приміщення ВДС діяла у сторожці Покровського храму, 1993 р. для неї місцевою владою надано приміщення колишнього домініканського монастиря (ХVІІІ ст.) . 1994 р. при ВДС освячено храм свв. рівноапп. Кирила і Мефодія , 2001 р. він збільшений (тоді ж на його фасаді встановлено хрести) . 1992-2006 рр. ректором ВДС був видатний клірик єпархії протоієрей Петро Влодек, який після звільнення з посади (за власним проханням) має звання Почесного Ректора ВДС. 1993 р. при ВДС відкрито курси регентів-псаломщиків (спочатку однорічні, з 1996 р. дворічні) . 1996 р. відкритий заочний сектор навчання , 2003 р. – заочний сектор для мирян . З 1996 р. протягом Великого посту студенти ВДС здійснюють невсипне читання Псалтиру . З 1999 р. при ВДС діє місіонерський гурток , з 2009 р. – також гурток дзвонарського мистецтва (частина його практичних занять проходить у луцькому Верхньому Замку) .

В єпархії діють кілька монастирів: 1996 р. на території Стрітенського монастиря в с. Михнівка Камінь-Каширського району (в ХVII ст. чоловічого) відновлено чернечу обитель (жіночу) ; 1997 р. відкрито Хрестовоздвиженський монастир (чоловічий) в с. Старий Чарторийськ Маневицького району (де на 1582 р. існувала Свято-Троїцька чернеча обитель) ; 2006 р. відкрито новий Свято-Троїцький монастир (жіночий) в с. Старосілля Маневицького району .

Однією з найвідоміших святинь регіону є Холмська ікона Пресвятої Богородиці. Експерти визнають її твором візантійського іконописця ХІ-ХІІ ст. Назву «Холмська» ікона отримала через своє тривале перебування в м. Холмі (нині в Польщі), куди, як вважають, святиню перевіз у ХІІІ ст. князь Данило Галицький. Вшанування ікони як чудотворної було започатковане в ХVII ст. У 1651 р. ікону носили між рядами польського війська перед початком Берестечківської битви (після перемоги поляків, образ відвідав Варшаву), 1765 р. відбулася коронація ікони за рішенням Західної Церкви (католицької) . 1915 р. святиню було вивезено до Києва, 1943 р. повернуто до Холма. Останній православний священик холмського собору Гавриїл Коробчук вивіз ікону в Україну, де 2000 р. його нащадки передали святиню до Волинського краєзнавчого музею в Луцьку . Ще у 1993 р. на основі колекції ікон Волинського краєзнавчого музею було створено новий відділ – Музей Волинської ікони, що 2001 р. розмістився у новозбудованому приміщенні . 16 травня 2002 р. чин освячення цього приміщення звершив митрополит Нифонт . Відтоді він неодноразово передавав до Музею Волинської ікони церковні старожитності та зібрані в єпархії кошти на збереження і реставрацію ікон. Від 2003 р. в Музеї періодично звершувалися молебні та акафісти Пресвятій Богородиці перед Її іконою Холмською . Передачу святині до Музею (2000) здійснила луцька жителька Надія Горлицька з родини українців, депортованих з Холмщини . До 2010 р. ікону відреставровано . 1993 р. місцевим художником-реставратором Анатолієм Квасюком для Музею створено копію ікони «Волинська Богоматір» .

Історичною пам’яткою єпархії є Владична вежа (одна з трьох) луцького Верхнього Замку кінця ХІІІ – початку ХІV ст. . Назва вежі походить від того, що обов’язок її утримання лежав на єпископі Луцька . Нині всередині вежі функціонує музей дзвонів , де відбуваються фестивалі дзвонарського мистецтва та проходить частина практичних занять гуртка дзвонарів ВДС .

З 1991 р. у єпархії виходить газета «Дзвони Волині» , з середини 1990-х рр. клірики єпархії регулярно беруть участь у місцевих теле- і радіопрограмах .

З 1996 р. окрасою єпархії є хор «Волинські дзвони» – неодноразовий дипломант і призер фестивалів духовних співів в Україні та за кордоном . З 2003 р. у єпархії діє молодіжне Братство прп. Миколи Святоші , з 2009 р. – Братство тверезості імені св. прав. Іоанна Кронштадтського , з 2010 р. – православний юнацький клуб .

З середини 1990-х рр. в єпархії розгорнуто широку благодійну діяльність : проводяться регулярні благодійні концерти та інші заходи, передаються пожертви на користь дитячих будинків (зокрема, в Луцьку й Ківерцях), шкіл-інтернатів (зокрема, у Володимирі-Волинському і Головному) і будинків престарілих (зокрема, в Луцьку) , надається допомога Волинській філії Українського товариства сліпих (зокрема, 2006 р. шрифтом Брайля видано молитвослов з правилом до Св. Причастя) , адресна допомога одиноким, інвалідам , малозабезпеченим громадянам, багатодітним родинам , здійснюється духовна опіка щодо піклувальних установ та ув’язнених у місцях позбавлення волі, проводяться благодійні паломницькі поїздки , оздоровчі поїздки і літні табори для дітей (зокрема, літній табір «Стежинка добра» , який з 2009 р. працює при Свято-Троїцькому Старосільському жіночому монастирі та приймав сиріт, тяжко хворих дітей, дітей з малозабезпечених сімей ).

Літопис Руський за Іпатським списком / Перекл. Л.Махновець. К., 1989, с. 125, 557.

Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861-1996). Львів, 1996, с. 111-113, 191-194, 229-231, 261-267, 325, 377-378, 402, 410, 449, 538.

Енциклопедія історії України, т. 6. К., 2009, с. 308.

Порівн.: ПСРЛ, т. 1, стб. 199-207; ПСРЛ, т. 2, стб. 190-199; Літопис Руський, с. 121-127.

Филарет (Гумилевский), архиепископ. Жития святых, чтимых Православной Церковью. М., 2000, ноябрь, с. 258.

Літопис Руський, с. 146-154, 161.

Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик. К., 1991, с. 113-119.

Афанасий Кальнофойский. Тератургима. К., 2013, с. 31-32.

Літопис Руський, с. 194-195.

Енциклопедія історії України, т. 6. К., 2009, с. 313.

Назаренко А.В., Флоря Б.Н., Турилов А.А. Владимиро-Волынская епархия // Православная энциклопедия, т. 8. М., 2004, с. 728.

Літопис Руський, с. 447.

Колосок Б.В. Православні святині Луцька. К., 2003, с. 25-41.

Порівн.: Літопис Руський, с. 418; Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 87-88.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 112.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 161-162.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР, т. 2. К., 1985, с. 53.

Енциклопедія історії України, т. 6, с. 312-313.

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. СПб., 1906, с. 132-167.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 111-113.

Там само, с. 113; Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 97.

Порівн.: Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 191; Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 97.

Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 97.

Порівн.: Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 192-193; Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 97-98.

Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 98-99.

Там само, с. 64-67.

Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. К., 2003, с. 22.

Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 99.

Там само, с. 98-99, 120-121, 141-153, 172-184, 219-228.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 27-28.

Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця, с. 197-215.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 91-145.

Енциклопедія історії України, т. 6, с. 310-312.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 131-134.

Записки святителя Петра Могили / Упорядк. І.В.Жиленко. К., 2011, с. 464-466, 502-505.

Афанасий Кальнофойский. Вказ. праця, с. 117-119.

Сінкевич Н. «Патерикон» Сильвестра Косова: переклад та дослідження пам’ятки. К., 2014, с. 572-573.

Хижняк З.І., Маньківський В.К. Вказ. праця, с. 24-25.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 229-231, 241, 261-267, 377-378.

З української старовини. Альбом. К., 1991, с. 176.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 136-143, 154-156; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР, т. 2, с. 53.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 181-202.

Епархии Русской Православной Церкви // История Русской Церкви, кн. 9. М., 1997, с. 712.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 420.

Історія релігії в Україні в 10-ти тт. / За ред. А.Колодного, В.Климова, т. 3. К., 1999, с. 372.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 420, 423.

Шкаровский М.В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. М., 1999, с. 101-106.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 402.

Історія релігії в Україні, т. 3, с. 406-412.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 403-404.

Епархии Русской Православной Церкви, с. 712-713.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 410; Архиереи Русской Православной Церкви // История Русской Церкви, кн. 9. М., 1997, с. 748.

Блажейовський Д. Вказ. праця, с. 411.

Епархии Русской Православной Церкви, с. 712-713; Александр Киреев, протодиякон. Вказ. праця, с. 24-25.

Архиереи Русской Православной Церкви, с. 727; Александр Киреев, протодиякон. Вказ. праця, с. 25, 188.

Звіт Волинської єпархії за 1996 р., с. 1 // АККМ УПЦ.

Там само.

Звіт Волинської єпархії за 1994 р., с. 1 // АККМ УПЦ.

Александр Киреев, протодиякон. Вказ. праця, с. 63, 167.

Звіт Волинської єпархії за 2001 р., с. 8 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2002 р., с. 14 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1994 р., с. 1-5 // АККМ УПЦ.

Порівн.: Звіт Волинської єпархії за 1994 р., с. 2 // АККМ УПЦ; Звіт Волинської єпархії за 1997 р., с. 4-5 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1996 р., с. 1 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 5 // АККМ УПЦ.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 146-163. Див. також: Звіт Волинської єпархії за 1997 р., с. 6 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 20 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1997 р., с. 6 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2008 р., с. 75 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 43-48 // АККМ УПЦ.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР, т. 2, с. 46.

Звіт Волинської єпархії за 1994 р., с. 2-3 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2001 р., с. 2, 11 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 48 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1996 р., с. 2 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2004 р., с. 30 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 50 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1999 р., с. 2 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 50 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1996 р., с. 2 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1997 р., с. 3 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2007 р., с. 169 // АККМ УПЦ.

Енциклопедія історії України, т. 10. К., 2013, с. 405.

Музей Волинської ікони в Луцьку. Путівник. Луцьк, 2003, с. 3.

Звіт Волинської єпархії за 2002 р., с. 16 // АККМ УПЦ.

Музей Волинської ікони в Луцьку, с. 3; Ковальчук Є.І. Вказ. праця, с. 226.

Музей Волинської ікони в Луцьку, с. 3.

Ковальчук Є.І. Вказ. праця, с. 233.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 162.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР, т. 2, с. 48-51.

Колосок Б.В. Вказ. праця, с. 27, 29-30.

Удовик С. Украина: исторические места. К., 2005, с. 72-73.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 39, 50 // АККМ УПЦ.

Там само, с. 71.

Звіт Волинської єпархії за 1997 р., с. 3 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1998 р., с. 3 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2003 р., с. 53 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 83 // АККМ УПЦ.

Там само, с. 90.

Звіт Волинської єпархії за 1995 р., с. 4 // АККМ УПЦ; Звіт Волинської єпархії за 1996 р., с. 6-7 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 73-74 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1995 р., с. 4 // АККМ УПЦ; Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 75 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 1996 р., с. 7 // АККМ УПЦ.

Звіт Волинської єпархії за 2010 р., с. 74, 77-80, 82, 92 // АККМ УПЦ.

«Тихой сапой»

На храм сразу начали собирать деньги. Тогда, год назад, наша редакция заинтересовалась: если священнослужители так прытко взялись за дело — верно, уже и проект готов, и одобрение городских властей получено? Мы позвонили в Епархиальное управление, но представители РПЦ, удивив странным нежеланием общаться, затребовали официальный запрос. Ответа на него не последовало.

Представители светской власти оказались более словоохотливыми. В администрации города сообщили, что подобные вопросы решают в Министерстве культуры, откуда нас отправили в Управление по охране объектов культурного наследия. Начальник управления Юлия Алипова сообщила, что, хотя предварительные проекты застройки Епархия в управление предоставляла, к тем вариантам было много замечаний, поскольку набережная относится к особым зонам города. А окончательного проекта авторы идеи так и не предоставили. В любом случае, разрешать или не разрешать — зона ответственности городской администрации.

Прошел год. (За это время РПЦ попыталась прибрать к рукам ремонтируемый за госсчет дом офицеров в Петрозаводске.) И вдруг выясняется: на набережной уже начались изыскания под будущую новостройку на месте бывшего глазного отделения Земской больницы. Надо сказать, что о Просветительско-духовном центре в сообщении церковного ведомства речи больше не идет.

И вновь мы обратились в Епархию — благо, уже и назначен куратор строительства, его зовут Константин Павлюченко. Общаться по телефону священник не пожелал, сослался на то, что мы исказим его слова. На вновь отправленный редакционный запрос на этот раз нам все же ответили. Правда, ответ представлял собой скопированную с сайта Епархии общую информацию, которую ответственный за связи с общественностью даже не потрудился переписать. Предлагаем читателям самим убедиться, насколько ответы церковников соответствуют заданным вопросам.

Насильственная благодать

Мы вновь обратились в Управление по охране объектов культурного наследия. Юлия Алипова сообщила, что концепция храма рассматривалась на экспертном совете. Но согласия на возведение постройки дано не было. Поэтому несколько удивляет поспешность чиновников от РПЦ, действующих таким образом, будто строительство – дело уже решенное.

«МК в Карелии» провел опрос среди своих читателей. Как выяснилось, сама идея того, что излюбленное место гуляний, занятий спортом и романтических прогулок будет «украшено» храмом, по душе далеко не всем. Точнее даже сказать – не многим.

Мы обратились и к бывшему главному архитектору карельской столицы Евгению Фролову. Специалист считает, что культовое здание – украшение любой природной зоны, и рядом с Епархией будет выглядеть уместно.

Правила не для всех?

Помимо отказа представителей РПЦ раскрыть карты и рассказать о собранных деньгах и прочих деталях строительства, смущает в этой истории еще один момент: в зоне исторической застройки Петрозаводска церквей никогда не было. Хозяйственные постройки при больнице – были. Храма – не было. Поэтому притязания именно на этот участок выглядят странно. Тем более, что этот квартал — особая зона, где нельзя возводить ничего нового, можно только приводить в порядок то, что уже есть.

Однако Епархия в Карелии пользуется определенными преференциями. Так, тихо и незаметно, церковь получила в собственность то самое здание глазной больницы на ул.Федосовой. Именно в собственность, а не в аренду или безвозмездное пользование – это нам подтвердил лично министр имущественных и земельных отношений республики Сергей Щебекин.

Читайте по теме: «Как передавать РПЦ петрозаводскую недвижимость – по справедливости или по закону?»

Каким образом государственное имущество досталось частной организации – еще предстоит разобраться.

Также церковь продолжает претендовать на здание гинекологии на ул.Луначарского, ее представителям разрешены раскопки на площади Кирова – в историческом центре города… В то же время на окраинах города власти азартно сносят гаражи, рекламные конструкции, ларьки — любые объекты, не согласующиеся с концепцией.

Вот что предлагает нам Епархия: «Этот храм, расположенный на набережной Онежского озера, будет достойным подарком к 100-тию Республики Карелия для жителей города. Внутри храма планируется поместить мраморные доски (как в Храме Христа Спасителя в Москве) с именами выдающихся деятелей Карелии». Что дает основания полагать: храм будет именно «парадным». Хотя в городе есть кафедральный собор Александра Невского, где проводит торжественные богослужения карельский митрополит. Но фамилии деятелей Карелии, отлитые в граните, тоже можно себе представить.

И нужно ли такое насильственное облагодетельствование горожанам? Возможно, за подаренную епархией детскую площадку, открытую для всех, или красивую клумбу, не спрятанную за забором, благодарности было бы больше?

Многие из прихожан европейcких храмов плакали от радости на богослужениях в середине сентября. Какая рана на теле Русской Церкви начала наконец заживать в те дни? И почему с этой болью так долго не получалось справиться? Об историческом событии, свидетелями которого мы стали недавно, «Фома» беседует с епископом Зеленоградским Саввой, заместителем управляющего делами Московской Патриархии.

Владыка сегодня живет в России, служит в Русской Православной Церкви. Но в детстве он и его семья были прихожанами одного из храмов Архиепископии во Франции. Он своими глазами видел, как жили в Европе русские приходы, разделенные с Русской Церковью, и очень хорошо понимает, почему возвращение их домой вызвало столь сильное переживание священства и мирян.

***

14 сентября 2019 года была перевернута еще одна страница в истории Гражданской войны: Священный Синод принял в состав Русской Православной Церкви главу Архиепископии западноевропейских приходов русской традиции архиепископа Иоанна (Реннето) и все желающие последовать за ним приходы вместе с клириками. Спустя две недели на собрании духовенства в Париже абсолютное большинство клириков Архиепископии решили присоединиться к Московскому Патриархату, и 7 октября Священный Синод постановил принять Архиепископию в состав Русской Православной Церкви.

В воскресенье 3 ноября за Литургией в Храме Христа Спасителя в Москве Святейший Патриарх Кирилл вручил архиепископу Дубнинскому Иоанну Патриаршую и синодальную грамоту о воссоединении Архиепископии западноевропейских приходов русской традиции с Русской Православной Церковью. Торжественное богослужение в Храме Христа Спасителя, в рамках прошедших со 2 по 4 ноября торжеств, завершило присоединение Архиепископии западноевропейских приходов русской традиции к Русской Православной Церкви.

***

Архиепископия — наследница одной из частей, на которые раскололи Русскую Православную Церковь события начала XX века. Она возникла на базе приходов, образованных русскими, бежавшими в Европу после революции 1917 года. Сперва все они подчинялись Русской Церкви, но в 1931 году, после цепи трагических, раскалывавших ее событий, те из них, которыми управлял митрополит Евлогий (Георгиевский), влились в состав Константинопольского Патриархата. А нынешнее возвращение Архиепископии в Московский Патриархат спровоцировал сам Константинополь, который в прошлом году отменил «особый статус», гарантировавший ей сохранение ее богослужебных и административных особенностей.

— Владыка Савва, в соцсетях писали, что у некоторых прихожан, присоединившихся к Московскому Патриархату, на глазах выступали слезы, когда диакон на богослужении возглашал имя Патриарха Кирилла. Что их так растрогало?

— Конечно, люди были очень рады. Но причины их волнения, я думаю, можно назвать разные.

Часть прихожан еще очень остро ощущают свою связь со старой Россией, помнят, что они потомки русских эмигрантов. Таких людей, конечно, больше в старшем поколении.

Другая часть прихожан, для которых это событие имело большое значение, — люди, эмигрировавшие в последние годы. Они всегда считали себя членами Русской Церкви и не совсем понимали, в чем причины отделения.

И третья часть людей, принявших переход владыки Иоанна в Московский Патриархат близко к сердцу, — это довольно многочисленные потомки русских эмигрантов, часто уже полностью ассимилировавшиеся в зарубежном окружении и даже почти утратившие русский язык, а также коренные жители западноевропейских стран, посещающие приходы русской традиции. Для них присоединение к Русской Церкви — это возможность сохранить все те особенности приходской жизни, которые сложились за годы в составе Архиепископии. Русская Церковь защитила их Архиепископию от развала, который затеял Константинополь.

Один европейский священник, прежде настроенный по отношению к Московскому Патриархату критично, после последних событий написал моему другу, что, конечно, надо идти за владыкой Иоанном в состав Московского Патриархата, потому что Русская Православная Церковь — «единственная, которая оказала нам милосердие». Русская Православная Церковь, как и объявляла, приняла на заседании Священного Синода 7 октября решение сохранить Архиепископию и те традиции, с которыми она живет, — управленческие, богослужебные…

— В составе западноевропейских приходов действительно много бельгийцев, французов, других коренных европейцев?

— Да, это один из плодов пастырской деятельности священников и богословов русской эмиграции. Можно вспомнить хотя бы такие имена, как Владимир Николаевич Лосский или его сын, Николай Владимирович Лосский, впоследствии ставший священнослужителем… Значительное число прихожан западноевропейских приходов — коренные жители этих стран. Это активные люди, и очень многие из них сейчас идут в Московский Патриархат за владыкой Иоанном — который, кстати, сам коренной француз.

— Вы подробно изучали историю создания Архиепископии. В чем были все-таки основные причины тогдашнего разъединения с Русской Церковью?

— Они коренились в самом государственном строе Советского Союза. К 1930-м годам взаимоотношения зарубежных приходов с Синодом в Москве очень осложнились в силу политических обстоятельств. В итоге Русская Зарубежная Церковь избрала путь абсолютной автономии, а митрополит Евлогий (Георгиевский), управлявший русскими приходами в Западной Европе (во Франции, Бельгии, Испании и многих других странах Западной Европы. — Ред.), решил временно войти в Константинопольский Патриархат. Все это происходило в условиях несвободы Церкви в СССР.

Какие-то приходы все же остались в составе Московского Патриархата, позднее их стало больше. Что было бы, если бы остались все? Трудно говорить в сослагательном наклонении. Но, думаю, именно потому, что оставшихся в Московском Патриархате зарубежных приходов оказалось совсем немного, у них появилась возможность жить более или менее спокойной жизнью.

Как раз сейчас я читаю дневниковые записи Петра Евграфовича Ковалевского — он был старшим иподиаконом митрополита Евлогия до самой его смерти. Петр Евграфович дожил до 1978 года, оставил интересные дневники. В них описано, например, как в 1945 году полпредство Советского Союза в Париже объявило: все эмигранты из России могут получить советское гражданство, если попросят о нем. После победы над фашистской Германией в Европе царило большое воодушевление, и некоторые люди горели желанием вернуться в Советскую Россию.

Но довольно быстро выяснилось, что советская власть не подразумевала возвращения всех этих людей в Советский Союз; предполагалось, что, став советскими гражданами, они останутся во Франции и в других странах, где жили. Ковалевский считал, что советская власть хотела превратить этих людей в агентов своего влияния на Западе.

Я не исключаю, что и представители зарубежных юрисдикций Русской Церкви опасались чего-то в этом духе. Отсюда и нежелание быть вместе. Политическая ситуация была все-таки очень сложная.

Тем не менее — хочу это подчеркнуть, — митрополит Евлогий всегда настаивал, что переход западноевропейских приходов в юрисдикцию Константинополя — временный! Сам владыка в августе 1945 года вернулся в состав Московского Патриархата, но вскоре скончался, и приходы, которые он возглавлял, отошли обратно к Константинополю. Но, повторюсь, это разделение всегда рассматривалось как временное — до нормализации церковной жизни в России, до возможности беспрепятственно взаимодействовать с Патриаршим престолом в Москве.

— А что препятствовало взаимодействию?

— Я думаю, в Западной Европе опасались — справедливо или нет, судить не берусь, — что решения, принимаемые в Москве в отношении зарубежных приходов, не будут вполне свободны от политики. Что Москва не станет учитывать специфику приходов, действующих в странах, которые находились на тот момент в противостоянии с СССР.

— Говорят, Константинополь сыграл в истории разделения не последнюю роль?

— В 1931 году, когда Патриарх Константинопольский Фотий принимал владыку Евлогия с подчиненными ему и искавшими себе пристанище приходами, в томосе (церковном акте. — Ред.) о присоединении было подчеркнуто, что приходы остаются русскими и должны со временем вернуться в Русскую Церковь. А вот в 1945 году, после кратковременного возвращения западноевропейских приходов в состав Московского Патриархата, Константинопольский Патриарх уже подчеркивал эксклюзивность своих прав на управление всеми приходами, находившимися вне территорий Поместных Церквей. В том числе и западноевропейскими приходами русской традиции. Начиная с конца войны и в последующие годы Константинополь все больше и больше подчеркивал эксклюзивность своих мнимых прав. Конечно, это наложило серьезный отпечаток на последующие взаимоотношения Архиепископии и Московского Патриархата.

— Ощущали ли прихожане русских храмов в Париже свою отделенность от Русской Церкви? Переживали ли они этот разрыв как трагедию?

— Лично у меня ощущения какого-то трагического разрыва не было. Я был все-таки эмигрантом во втором поколении и ездил в Россию очень часто — по крайней мере раз в год. Я спокойно причащался, исповедовался в русских храмах. И в целом рос в постоянном ожидании того, что однажды советская власть закончится и я вернусь в Россию.

Но при этом священнослужители Московского Патриархата, Русской Зарубежной Церкви и Архиепископии западноевропейских приходов русской традиции не сослужили друг с другом. Исключения бывали: конечно, не на уровне епископата, но среди священников — например, на службах в детских лагерях, куда летом съезжались дети из всех трех юрисдикций. Во Франции их было два — детский лагерь РСХД (Русского студенческого христианского движения. — Ред.) и детский лагерь организации «Витязи». В них приезжали дети из разных приходов, и священники причащали их, не задумываясь, кто откуда прибыл.

Что касается мирян, то, конечно, каждый ходил в свой храм, но вряд ли была исключением ситуация, когда прихожане храма одной юрисдикции приходили в храм другой юрисдикции и там приступали к Святым Дарам. Я сам так не делал, потому что с раннего детства алтарничал в одном и том же храме, но думаю, что такое случалось.

— То есть разделение было скорее номинальным?

— Так тоже нельзя сказать. Сложности могли возникать при совершении, например, отпеваний, если усопший ходил в храм другой юрисдикции. Или венчаний — если жених и невеста были из разных мест. Я слышал, что были случаи отказов, но сам с этим не сталкивался. Определенная болезненность ситуации, конечно, ощущалась. И сам факт невозможности совместного служения Литургии духовенством был показательным. Впрочем, сослужение священников при совершении венчаний, отпеваний все-таки бывало: эмиграция очень тесный мир и почти все друг с другом знакомы или даже родственники, независимо от юрисдикций. Примеры тому приводит тот же П.Е. Ковалевский.

Наиболее обособлены литургически были священники Русской Зарубежной Церкви. А клирики Константинопольского Патриархата находились как бы в промежуточном положении.

— Если основной причиной для разделения было советское государство, то почему общение между Московским Патриархатом и Архиепископией не восстановилось в 1991 году?

— Думаю, западноевропейским приходам нужно было некоторое время, чтобы убедиться, что освобождение России произошло по-настоящему, что советская власть не вернется через пару лет. И потом, с момента последней попытки объединиться в 1945 году прошло уже почти 50 лет — а это много. Люди пошли разными путями, плюс была особая позиция Константинопольского Патриарха, о которой я ранее сказал.

Путь к сближению с Русской Церковью начал архиепископ Сергий (Коновалов), которого избрали главой западноевропейских приходов русской традиции в 1993 году. Всего два года ему потребовалось, чтобы добиться восстановления евхаристического общения на уровне архиереев. В 1995 году он уже сослужил Святейшему Патриарху Алексию II. Вспоминаю, что это был воскресный день, память жен-мироносиц, вскоре после Дня Победы. Потом владыка Сергий стал работать над каноническим объединением — это была уже более сложная задача. Приходилось преодолевать сопротивление некоторых клириков и мирян, которые считали, что Русская Церковь не освободилась от последствий своего пребывания в СССР, что в ней сохранились «советскость». До нынешнего сентября эта задача так и оставалась в целом неразрешенной.

— Что реально изменилось для прихожан западноевропейских храмов, последовавших за архиепископом Иоанном?

— Прежде всего, восстановилось евхаристическое общение, которое было прервано год назад, поскольку Архиепископия находилась в составе Константинопольского Патриархата. Кроме того, можно сказать, что статус Архиепископии даже повысился. Долгие годы она считала, что ее существование очень важно для Константинополя с точки зрения сохранения традиций и что он никогда не примет решения о ее судьбе, не посоветовавшись с ее иерархами. Но оказалось, что для Константинополя экзархат (таков был церковно-правовой статус Архиепископии до 2018 года. — Ред.) — это даже не епархия, а просто некая группа приходов, которые управляются «экзархом», то есть поверенным Патриарха. Поэтому решение Константинополя об упразднении Архиепископии было абсолютно логичным — с его, разумеется, точки зрения. Русская же Православная Церковь, принимая Архиепископию в состав Московского Патриархата, смотрит на нее как на самостоятельную епархию с особым статусом и намерена уважать ее традиции. Поэтому внутри Русской Православной Церкви ее ситуация будет намного стабильнее, чем в составе Константинопольского Патриархата.

— Вы упомянули, что сами родились в семье эмигрантов. Как Ваша семья оказалась в Европе?

— Моя мама — из потомков белой эмиграции. Ее родители приехали во Францию еще совсем детьми. А родилась она уже в Париже, там же и училась. Потом ее отец, который был инженером, стал время от времени приезжать в Советский Союз — в то время французские инженеры, случалось, помогали строить разные объекты для СССР. А его супруга, моя бабушка, была в родственных отношениях с другой моей бабушкой — матерью моего отца. Благодаря этому дедушка познакомился с родителями моего отца, а позже — и мои родители друг с другом.

Мама в то время работала переводчиком и в конце 1970-х приехала работать в Москву — в гостиницу «Космос», которую тоже строили французы. Здесь мои родители поженились, сюда и меня привезли вскоре после того, как я появился на свет. Во Францию мы вернулись перед Олимпиадой 1980 года.

С тех пор мы жили во Франции, но каждое лето на два-три месяца я приезжал к дедушке и бабушке, родителям отца: у них была дача в Подмосковье. Отец до конца 1980-х оставался во Франции: мы опасались, что, если он приедет в Москву, его могут больше не выпустить. А мы с мамой и братьями были французскими гражданами и приезжали сюда относительно свободно. Во всяком случае, визы нам давали.

— Семья была церковная?

— Да, церковная. Крестили меня здесь, в Москве, в храме пророка Илии Обыденного, где еще родители мои венчались, а бабушка состояла в «двадцатке». Когда мы переехали во Францию, то и там продолжали ходить в храм.

— Который подчинялся Константинопольскому Патриархату…

— Да. Это был храм святых равноапостольных Константина и Елены — насколько мне известно, самый первый из храмов, построенных во Франции первой волной русской эмиграции. Православные храмы строились во Франции и до революции 1917 года — Александро-Невский собор в Париже, Никольский собор в Ницце и другие; но из тех, которые были построены после революции, этот — первый. Располагается он в Кламаре, пригороде Парижа, и в то время входил в состав Константинопольского Патриархата.

— Что Вам запомнилось из церковной жизни тех времен?

— Наверное, что все приходы — во всяком случае, подавляющее их большинство — были очень малочисленными. Все прихожане знали друг друга, и священник каждого из них знал по имени. Это накладывало свой отпечаток на взаимоотношения в общине, на жизнь прихода.

Да и весь «русский Париж» — десять приходов — большинство прихожан тоже друг друга знали и тепло общались, очень много было семейных связей. Иногда это напоминало отношения в коммунальной квартире — и в хорошем, и в не очень хорошем смысле слова: могли разноситься какие-то сплетни, люди могли ссориться друг с другом и т.д. Но так или иначе отношения были очень личными, и это была сильная сторона русских приходов в дальнем зарубежье.

— Очевидно, это были уже не сами эмигранты, а потомки тех, кто уехал из России в 1920-е?

— Большинство людей, которые покинули Россию в первую волну эмиграции, ко времени моего отрочества уже, конечно, скончались. За редкими исключениями, одним из которых была моя прабабушка — бабушка моей мамы. Жив был в начале 1990-х годов и мой дедушка, но он эмигрировал еще маленьким мальчиком.

Зато были живы многие из тех, кого было принято относить к «перемещенным лицам»: во время Второй мировой войны немцы вывезли их с оккупированных территорий СССР в лагеря, расположенные в Западной Европе, там многие из них и остались после войны. Если говорить о представителях белогвардейской эмиграции — конечно, я застал в основном представителей уже второго-третьего ее поколения.

— А как эти люди относились к Русской Православной Церкви? Не считали, что лучше держаться подальше от «советской Церкви»?

— Среди прихожан Константинопольского Патриархата я такого не помню. Все мы понимали, что Русская Церковь живет в условиях гонений, и на Литургии всегда читалась особая молитва «о страждущей стране нашей Российской». Помню буквально пару человек, которые периодически прохаживались в разговорах в адрес «советской Церкви», но они были скорее исключением и воспринимались мною как люди со странностями.

— Как случилось, что Вы сами перешли из юрисдикции Константинопольского Патриархата в юрисдикцию Московского Патриархата?

— Мне всегда хотелось вернуться в Россию. В последние годы моей учебы в лицее Orsay-Paris XI я был иподиаконом у владыки Сергия (Коновалова) и собирался оставаться рядом с ним и помогать столько, сколько потребуется. Тем более что владыка Сергий, как я уже сказал, очень много работал над возвращением Архиепископии в состав Русской Православной Церкви. В 1999 году он меня направил на обучение в Московскую духовную семинарию, но на каникулы я возвращался в Париж и помогал владыке. В один из моих приездов он постриг меня в монашество. А в 2003 году владыка Сергий скоропостижно скончался от тяжелой формы рака. Оставалось буквально несколько дней до того момента, когда он собирался представить на обсуждение епархиального собрания предложение о присоединении к Русской Православной Церкви…

Однако после смерти владыки Сергия в епархиальный совет и в другие органы управления Архиепископией пришли люди, которые отторгали идею присоединения к Русской Православной Церкви. Впоследствии эти настроения только усилились: в адрес Русской Церкви все чаще стали звучать упреки в том, что она будто бы авторитарная, что, дескать, слишком связана с государством… Я не разделял эти мнения. На мой взгляд, правомерность существования Архиепископии — с историко-канонической точки зрения — в том и состояла, чтобы со временем исполнить намерение владыки Евлогия и вернуться в Русскую Церковь. Поскольку новое руководство Архиепископии тогда достаточно ясно продемонстрировало отказ от этого пути, я решил двигаться по нему самостоятельно.

[ad01]

Рубрики: Разное

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *